Для всіх – хто серед отців, братів і сестер довіряє інформації про пандемію, а особливо – хто не довіряє, вважаючи всі події хитрою змовою, хочу висловити одну думку.
Христос говорить: «Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два» (Мф. 5:39-41).
Суспільство, до якого ми належимо, знаходиться в обмеженнях. Люди вимушені терпіти карантин, втрату прибутків, непередбачуваність майбутнього, яке для багатьох виглядає все більш похмурим.
Тут зовсім не йдеться про доцільність тих чи інших заходів, правильність дозволів чи обмежень – це вже інша, суспільна дискусія, і вести її, безперечно, потрібно – але як суспільну. Як дискусію «чи годиться платити подать кесареві, чи ні?» (Мф. 22:17)
Але якщо ми, як Церква, хочемо засвідчити для розгублених і обтяжених обмеженнями співгромадян істину в ділах, показати приклад – то маємо бути жертовними так, як вище закликає нас Христос Господь.
Безперечно, заклики войовничих безбожників, які, подібно до своїх ідейних батьків-більшовиків сто років тому, хочуть скористатися загальною проблемою для чергової атаки на Церкву – слід відкидати.
Але більшість суспільства складають не вони, а просто розгублені, ображені, змучені обмеженнями і невизначеністю люди. І якщо ми, як християни, будемо здатні показати їм приклад, що готові розділити ЇХНІЙ біль, ЇХНІ переживання, а не лише свої власні, що готові «віддати і сорочку», «йти два поприща» – тоді ми справді зможемо для багатьох відкрити кращу сторону Церкви. Взявши за приклад апостола Павла, який свідчить:
«Для немiчних був як немiчний, щоб придбати немiчних. Для всiх я став усiм, щоб спасти хоч деяких» (1 Кор. 9:22).
Так, як це було в час Майдану.
Тоді суспільство потребувало відкритих дверей Михайлівського – і вони відкрилися, щоби показати небайдужість Церкви до страждань і прагнень народу.
Сьогодні воно потребує закритих дверей – так само, щоби бачити небайдужість Церкви до страждань і прагнень народу.
Молитва лунала і тоді, й тепер. Богослужіння не переривалося і не переривається. Але Церква знову свідчить, що вона – ширша за стіни храмів.
І повірте, отці, брати і сестри, хто зараз з болем переймається тим, що ми не можемо як звично відслужити найважливіші та найочікуваніші служби року – якщо ми зараз виявимо жертовність, довіримося Господу, то втративши – отримаємо сторицею.
Як отримав Авраам, який заради Бога полишив батьківщину.
Як отримав Іов, який через любов до Бога мусив перетерпіти несправедливі випробування від диявола.
Зрештою – як отримав Христос.
«Вiн, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рiвним Боговi‚ але принизив Самого, прийнявши образ раба, зробившись подiбним до людей, i з вигляду став як чоловiк; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, i смерти хресної.
Тому i Бог звеличив Його i дав Йому iм’я вище над усяке iм’я, щоб перед iменем Iсуса схилилося всяке колiно небесних, земних i пекельних i всякий язик сповiдував, що Господь Iсус Христос у славу Бога Отця» (Флп. 2:6-11).
